Александра Бурбело (01.01.1998–05.09.2013) – юная украинская писательница-винничанка, звонкоголосая «струна на арфе Украины», которая своими поэтическими строками и чудесной эксклюзивной прозой запала в сердца читателей как «золотая росинка» – слеза любви к родной земле, ее людям, природе, всей безмерности планетарной жизни.

 Александра Бурбело стала Победителем, Дипломантом, Лауреатом многих Всеукраинских и Международных литературных конкурсов, в том числе: в 2009 году заняла первое место на Всеукраинском литературном конкурсе журнала «Крылатые» «Я и Украина через 20 лет» с произведением «Україна на відстані серця і безмежного Всесвіту» (г.Киев); в 2010 году награждена Дипломом поэтического конкурса «Малахитовый носорог» (г. Винница); в 2011 году стала лауреатом национального литературного конкурса «Я козацького роду» в номинации «Авторская поэзия героической тематики» (г. Киев); стала лауреатом Международных литературных Интернет-конкурсов «Волшебное пёрышко-2011, 2012»; в 2012 году на Международном поэтическом Интернет-конкурсе имени М.С. Гумилева получила диплом лауреата Первой степени; в 2012 году стала дипломантом Всеукраинского конкурса молодежной поэзии памяти Леонида Киселева «Начальная пора» в номинации «Гости из будущего» (г. Киев, «Каштановый дом»); отмечена в номинации «Поэзия» Грамотой Национального университета «Острожская академия» в литературном конкурсе «Истоки» (г.Острог, 2012); в 2013 году поэзии Александры на экологическую тему отмечены среди лучших в Международном конкурсе (Белоруссия, Германия, Черногория, США, Кахзахстан, Украина, Австралия) «Живое Слово – Живой Природе», ее поэзии напечатаны в литературно-художественном журнале «Метаморфозы» (г. Минск); в 2013 году ее песенные тексты признаны среди лучших (Диплом Финалиста и Диплом Лауреата в номинации «Молодёжная песня») на V Международном конкурсе песенной поэзии «Зов Нимфея») (г. Симферополь); специальную награду «Козацька балачка рекомендує» получила на Всеукраинскомлитературном конкурсе за поэму «Перемога під Синіми Водами» (г. Киев, 2013); в 2013 году в художественном и поэтическом конкурсе «Край п’яти січей» (Никополь) за стихотворение «Іван Сірко і Нікопольщина» получила наивысшее признание – Гран-при от жюри.

Александра Бурбело является автором 8-ми сборников поэтических и прозаических произведений: «Первоцвіт», «Белые паруса», «Первоцвіт» (издание второе, измененное и дополненное), «Зимова Україна», «Я лиш струна на арфі України», «Золота росинка», «Перемога під Синіми Водами», «Гармония».

В 2015 году за весомый вклад в украинскую литературу Александру Бурбело было принято в члены Национального союза писателей Украины (к сожалению, посмертно).

Экспозиция представляет литературное наследие Александры, ее произведения в сборниках, альманахах, периодических изданиях.

Имела Саша много увлечений – любила математику, биологию, географию, историю, физику и химию, неоднократно побеждала на городских и республиканских олимпиадах и конкурсах, увлекалась рисованием и фотографией.

Я лиш струна на арфі України

Я лиш струна на арфі України,
Зі співом ніжним, лагідна, дзвінка.
Верба-арфістка поетеси Ліни
Мене гіллям легесенько торка.

Буває, дощик крапотить по струнах,
І я співаю з ними в унісон.
Вся Україна у піснях і лунах –
Такий уже акустики закон./span>

Озвалися луною Закарпаття
І Чорний ліс у Вінницькім краю...
Гуртом візьмімось, українці-браття,
І возвеличім землю ми свою!

Ось сонечко всміхається іскристо,
Де передзвін на польових вітрах.
А в небесах, як зоряне намисто,
Галактики сім’я – Чумацький Шлях.

Вітає всесвіт Україну-неню
І нас, її дітей, теж разом з нею!

Лісовичок і Мавка

Чи не траплялося в зимовім лісі
Зустрітись вам коли Лісовичку?
Якось було: в розламанім горісі,
У шкаралупці, спав він на бочку.

Такий маленький, а господар лісу,
Оцих дубів розлогих і беріз.
То кине десь туман він, як завісу,
То чеше біля річки верболіз,

Щоб не кудлатився, як збита вовна,
А розрівняв стебло своє гінке.
В Лісовичка обов’язків же повно,
Життя у нього, мабуть, нелегке.

Але йому допомагає Мавка,
Що цілу зиму спочива в дуплі.
Коли злякати кого схоче – гавка,
А навесні бере до рук граблі,

Порозгрібає листя під дубами –
І проліски проклюнуться ураз.
Вона торкнеться ще до них губами,
І з’явиться найкраща із окрас

Старого лісу – квіточки синенькі,
Хоча іще то тут, то там сніги.
Та зігрівати подихом легеньким
Найперші квіти Мавці до снаги.

Оберігай же й ти маленькі квіти,
Не виривай цибульки, корінці,
І будуть вони в лісі так синіти,
Як очі Мавки, ніжні квіти ці!

Шевченків гонорар

Той гонорар Шевченків пам’ятала
І довго ще раділа дітвора:
Аж віз цукерок – накупив немало!
Возив його від двору до двора.

Так солодко, що аж злипались губи!
Забулися дитячі всі жалі.
– Чи любимо солодке? Дуже любим!
Це ж люблять всі і в місті, і в селі!

Тарас Григорович всміхався тихо
Та правив віз по київськім шосе.
І він забув тоді про горе, лихо –
За мить таку простив оте усе.

А діти щебетали, наче птахи,
Сміялись незабудками очей.
Раділи і багатші, й бідолахи.
І не питав ніхто:
                       – А чий оце?

Були всі рівні біля того воза,
І кожен обирав те, що хотів.
Поет радів, і навертались сльози.
Вони у «Кобзарі» його між слів!

Скіфська пектораль

Мов скіфська пектораль – Чумацький Шлях,
Галактика, в якій усі ми вдома.
У Скіфії тепер осіння втома
І майорить барвистий листостяг.

Спогадопад у нашому саду –
Усе було тоді таке вогнисте!
Нині ж повітря прохолодно-чисте.
Я стежкою до Скіфії іду.

В потоках часу в’яне ковила,
Зітхає море хвилею прибою.
О, Скіфіє! Ми й досі все з тобою,
Бо ж ти насправді тут колись була.

Незламна і нескорена в боях.
Тобі поразки не були знайомі.
Прикривши скарб, мостились на соломі
І ночували просто на возах.

Жахався ворог імені твого,
А ти мечу молилась і свободі.
Розповідають в нашому народі,
Що так воно колись же і було.

Оця земля, де ми усі народ,
Свободою освячена з прадавна
Та іменем своїм великим славна,
Страшним для ошуканців і заброд.

Ми скіфи. Наші коні мчать учвал,
А вогнища в серцях сягають неба!
І нам нічого іншого не треба –
Ось тільки цей святий дев’ятий вал!

Так, скіфи ми, бо в наших жилах кров,
А не вода струмує у безсмертя.
І ми буваємо жахливо вперті,
Як важимо позбутися оков.

За рідний край, і за його святині,
І за козацьке славне знамено.
Ми скіфи, отож нам не все одно,
Чи вільно жить на цій землі Людині.

Палає осінь на семи вітрах,
Нуртує в Україні барволистом.
Хизується калинонька намистом.
За синню в небесах – Чумацький Шлях!